Обстріли східної частини України за півтора року російської агресії для когось стали майже буденною справою, а комусь принесли багато горя. Читаючи Краматорськ останні новини, хочеться зазначити, наскільки по-різному реагують люди на подібні події.
Веселе фото & втрата кінцівок
Дехто не розуміє серйозності попереджень про заборону фотографування біля об’єктів військового призначення, снарядів та ракет, які наробили біди. Як, наприклад, жінка, що зробила селфі біля ракети, що частково пошкодила дорожнє полотно в Краматорську. Вона його створила не задля власного зберігання, а розмістила в соцмережах. Не розуміючи, що надає можливість оркам визначити точне місцеположення своєї зброї та зробити наступний удар.
А ось інша сторона події. Мати з двома дітьми чекали евакуаційний потяг на вокзалі міста, куди влучила пакета «Точка-У». Для них це стало важким випробуванням, бо 12-річна дівчинка втратила обидві ноги, а її ненька – одну. Син дивом залишився неушкодженим. Через 14 місяців родина повернулася з Америки додому, коли навчилися пересуватися на сучасних протезах. Але їх спіткало ще одне лихо: голова родини загинув на фронті. І тепер мамі буде дуже непросто підіймати своїх діточок.
А є ще одна категорія людей, які стали запроданцями й за гроші готові надавати ворогові координати для влучення. 19 місяців назад це були чиїсь сусіди, а сьогодні вони перетворилися на зрадників, що готові збагатитися за рахунок людського життя. І ведуть таємну, підлу гру проти своїх громадян, промінявши рештки совісті на забезпечене життя. Викликає розчарування, коли підлітки, яких спокушають грошима, погоджуються на «брудний» заробіток, навіть знаючи, що так робити не можна. Вони фотографують місця потрапляння ударів, підраховують кількість нашої важкої зброї, людей на блокпостах. А після викриття настає «прозріння»…
Місто тримається і святкує черговий ювілей
23 вересня настало 155-річчя від дня заснування міста. За цей час:
- місто з квітучого саду двічі перетворювалося на зруйноване;
- безліч людей покинуло рідні стіни у пошуках прихистку;
- нараховуються тисячі вбитих, в яких відібрали майбутнє;
- з’явилися сотні скалічених, кому доводиться звикати до нових умов існування;
- багато підприємств вимушені були зупинитися.
Але, попри усі складності, поранене, прифронтове місто продовжує існувати. Люди, що залишилися там, продовжують навчатися, працювати, здобувати на міжнародних змаганнях нагороди. Вони плекають надію на швидке визволення багатостраждальної, рідної неньки України. А ще вони поступово позбавляються пам’ятників російських військових та діячів. І це правильно: адже після Перемоги жодний клаптик землі на Батьківщині не повинен нагадувати про підступного сусіда-агресора.
